Выбери любимый жанр

Ласкаво просимо в Щуроград - Винничук Юрій Павлович - Страница 1


Изменить размер шрифта:

1

Юрій ВИННИЧУК

ЛАСКАВО ПРОСИМО В ЩУРОГРАД

Повість

«Коли я прибув у це місто, першого живою душею, яку я зустрів, був щур».

Так почав свою розповідь Марко Пекельний, повернувшись із останньої мандрівки. Щоразу, переживши карколомні пригоди, цей на вигляд такий спокійний і далеко не героїчного вигляду чоловік з'являвся у мене без жодних попереджень. Кинувши на порозі коротке «честь», він одразу ж піднімався у мій кабінет, у цю святая святих, куди навіть дружина боїться зайти без стуку в двері. На сходах Марко, не повертаючи голови, питав:

— Кава є?

Відповідь його не цікавила. Відповідь знав наперед — кава мусила бути. Коли я з нею з'являвся, то Марко вже лежав на канапі, закинувши довгі ноги на бильце.

Я вмикав магнітофон і слухав чергову пригоду.

«Так, то був щур… Мене спантеличив його вигляд — у чорному костюмі, білій сорочці й білих рукавичках, а з-під холош визирали білі гетри. Щур галантно підняв над головою капелюха і сказав, вишкіривши жовті зуби:

— Ласкаво просимо у Щуроград!

Щур був завбільшки з кота і стояв на задніх лапах.

— Щуроград? — здивувався я і, показуючи на будинки, додав: — Але тут живуть і люди.

— Звичайно. Як і в кожному місті. Але Щуроград заснували щури. Ми це місце відкрили і заселили. І люди з'явилися пізніше. Така історія дуже багатьох міст. Але чомусь ми завше були в тіні.

— І як ви зжилися з людьми?

— Прекрасно. Понад усі сподівання. Ми навіть дозволили окремі вулиці назвати по-людськи.

— А де мешкаєте ви?

— У підвалах, де завше. У принципі нічого не змінилося. І водночас — є певні зрушення. Ми нарешті знайшли спільну мову, ба й спільні інтереси. Люди перестали чинити нам шкоду. Навпаки, поважають нас, радяться з нами у справах розбудови міста. Ми зробили їх щасливими.

— Ви?

— Ну так! Образно кажучи, вони сидять на нашій шиї, хе-хе.

— Перепрошую, — перебив я, — мені не причулося, що вони сидять на вашій шиї?

— Ні-ні! Так воно і є. Ми для них робимо дуже багато. Пишемо для них книги, які вони із задоволенням читають, складаємо пісні, які вони із задоволенням слухають, знімаємо для них фільми, які вони із задоволенням дивляться. Ми живимо їх духовно. І вони дуже вдячні, їх вдячність проявляється, зокрема, в тому, що вони пригощають нас обідами. Зважте — лише обідами. Сніданки й вечері ми вже змушені добувати самі. Погодьтеся — їм це дуже дешево обходиться. Тим більше, що це тільки номінально у наших руках усе духовне живлення. У фільмах, наприклад, знімаються люди, навіть якщо йдеться про проблеми суто щурячої сім'ї. А книги? У книгах теж, як правило, героями виступають люди, а щури присутні лише епізодично. Виняток становлять твори історичні… Оскільки історію тут представляємо і творимо лише ми, люди до цього не мають жодного відношення. І все це — за обід! Уявляєте собі?

— Гм… Дійсно. Я вперше зустрічаюся з такими щирими щурами.

— Хе-хе… Це вам вдалося — щирими щурами! Я запам'ятаю.

Слухаючи щура, я помітив, що з будинку неподалік хтось стежить за нами — у вікні за фіранками виднілася постать. Але завше, коли у той бік поверталася голова щура, постать щезала і тільки ледь помітне мерехтіння тіней на білій фіранці видавало спостерігача. Тим часом невідомий робив мені знаки рукою.

— Ну що ж, дуже вам вдячний, — сказав я. — Піду далі.

— Я б охоче вас провів по всіх найцікавіших місцях.

— Дякую, але я маю мало часу і мені достатньо буде просто прогулятися містом.

— Чудесно! Я вас виведу на центральну вулицю.

— Ні-ні, я сам… Я, знаєте, люблю сам.

— А все-таки я буду вас супроводжувати. Інакше матимете викривлене уявлення про нашу гостинність.

Щур говорив хоч і люб'язно, але таким тоном, що сумнівів не було — він не відступиться.

— Послухайте, — втратив я терпець. — Я звик подорожувати лише сам, і досі — успішно. У вашому місті теж не збираюся позбуватися своїх звичок.

— А вам ніхто й не боронить. Хоча мало що може трапитися! У нас тут і хулігани є. Було б дуже прикро, якби ви ускочили в якусь халепу.

— Та вже дам собі раду. Бувайте здорові, — буркнув я роздратовано і, повернувшися спиною, пішов до будинку. Щур рухався наслідці. Я чув його тихе посапування. Коли вже порівнявся з будинком і поклав руку на хвіртку, почув вереск:

— Стійте! Що ви робите? Це не дозволяється!

— А що я зробив? Мене мучить спрага. Я хочу пити, — відказав я дуже ввічливо, чим ще більше його роздратував.

— Але куди ви йдете? Там живе божевільний!

— Це не має значення. Я хочу води.

— Я покажу, де вода!

— Але мені ваше шпигунство вже обридло!

— Як ви смієте? Я — шпигун?! Я лише проявив гостинність. На моєму місці…

— Це мене не цікавить.

Коли я штовхнув хвіртку і ступив на подвір'я, щур осатанів до краю. Він метушився, харкав піною і верещав, аж заходився:

— Стійте! Ані руш! Це вам так не минеться! Ви приспали мою пильність! Я через вас втрачу роботу! Негайно поверніться! Там — божевільний! Відвідувати людей суворо забороняється! Вони усі божевільні! Всі! Їм начхати на нашу культуру! Вони тільки роблять вигляд. Я знаю! Вас підіслано! Хто вас підіслав?!

Він кричав, а я тим часом перетяв подвір'я і ступив на сходи. У ту ж мить залунало пронизливе сюрчання. Озирнувшись, я побачив, що він аж підскакує в істериці, не годен нічим мені перешкодити. А вулицею бігла вже пара десятків щурів на підмогу.

Двері самі прочинилися і чиясь рука втягла мене всередину. В темних сінях заскреготів замок і чоловічий голос сказав:

— Ходіть за мною.

Коли ми зайшли до кімнати, господар визирнув у вікно:

— Ага, заметушилися!

— А що таке?

— Подивіться, — сказав не без утіхи в голосі, котра мене здивувала, бо я побачив вулицю, повну щурів. З чого тут тішитися?

То був кремезний дядько під п'ятдесятку, з буйним сивим волоссям і кошлатими довгими вусами.

— Невже їм неможливо дати раду? — спитав я.

— Їх ніщо не бере. Надто розумні. Трутки не їдять, в полапку не лізуть, котів і собак давно пережерли… Найгірше, що зараз при владі нове покоління, котре народилося вже, коли нас залякано. Воно впевнене в собі, переконане, що робить нам величезну послугу, піклуючись про кожен наш крок.

— Чого вони добиваються?

— Покори… Покори і вдячності. Але ми вже не здатні навіть на це. Ми втомилися дякувати.

— Невже й справді, вони перехопили у вас геть усю духовну сферу життя?

— Уявіть собі — правда… Але це тільки на поверхні, бо мало хто з нас усе це сприймає щиро. Переважно ми всі вже навчилися прикидатися, і коли треба, малюємо на обличчі задоволення. А на самоті, заховавшись за трьома дверима, дозволяємо собі розслабитися і, залізши під перину та сховавши голову під подушку, замугикати якусь стару пісню… Співати на гостині остерігаємось, бо серед нас чимало стукачів.

— А що за це буває? Невже в'язниця?

— Гірше. Божевільня. У нас в'язниць нема. Там, у центрі, навіть такий плакат висить: „Щуроград — місто без в'язниць“. У божевільню потрапляють усі, хто дозволив собі засумніватися у доцільності щурячої влади… Із сьогоднішнього дня це може чекати й мене.

— Вас?.. Але звідки їм знати, про що ми тут розмовляємо?

— А ви прислухайтесь, — сказав, показуючи на підлогу. І справді, звідти долинуло обережне шкряботіння. Я тупнув ногою, і воно стихло.

— Вони скрізь, — сумно всміхнувся господар. — Їх можна надибати в найнесподіваніших місцях.

— А що буває з чужинцями, які завітають до вас? — нарешті поцікавився я, передчуваючи якусь малоприємну вістку.

— Спочатку їх пробують обробити, як оце вас. Напустити туману. Коли це вдається, чужинця поводять по зразкових сім'ях, ознайомлять з життям міста і з почестями проведуть. А якщо не вдається, то запроторять до божевільні.

— Для чого ж ви заманили мене сюди? — рознервувався я. — Адже тепер і вам, і мені загрожує небезпека!

— Прошу тільки не гніватися… Я чекав цього моменту віддавна. Бо лише чужинцеві можна довіритися. Особливо, коли він потрапив у таку ж безвихідь, як і я… Справа в тому, що я був колись полковником. Мені вдалося зберегти деякі запаси. У мене є чимало гранат, два автомати й один вогнемет. Утрьох ми їх розгромимо вщент…

1